Компаративний аналіз поезії Івана Франка "Я не кляв тебе, о зоре" та перекладу Анни Ахматової "Никогда тебя не клял я" Я не кляв тебе, о зоре, Хоч як сильно жаль мій ріс; Насміх твій і власне горе Я терпливо переніс.   Та боюсь за тебе дуже, Бо любов — то мстивий бог; Як одно її зневажить, Любить мститься на обох.   Як сміючись ти вбивала Чистую любов мою, Чи ти знала, що вбиваєш Все, чим в світі я жию?   Чи ти знала, що руйнуєш Щастя власного підклад, Те, чого життя так мало Звикло всякому вділять?   Чи ти знала, що небавом, От мов раз махнуть пером, Ти не раз заплачеш гірко За потоптаним добром?

Никогда тебя не клял я, Хоть тоска была сверх сил. И насмешки, и обиды Молча я переносил.   За тебя боюсь я, зная, Что любовь — недобрый бог. Коль один его унизит, То к обоим он жесток.   И, когда любви несмелой Ты казнила чистоту, Разве знала, что казнишь ты Жизнь мою, мою мечту?   Знала ль ты, что разрушаешь Счастья собственного храм — То, чего судьба так мало Уделять привыкла нам?   Разве знала ты, что вскоре — Только взмах один пером — Ты не раз заплачешь горько Над растоптанным добром?

            Поезія І. Франка «Я не кляв тебе, о зоре» належить до першого жмутку збірки «Зів’яле листя». Це інтимна лірика, де наскрізно проходить мотив нещасливого (бо невзаємного) кохання. Звучать песимістичні, трагічні нотки в голосі ліричного героя, який згадує свою кохану, що зневажила його. Присутній також філософський пафос, оскільки юнак не просто висловлює почуття та емоції, а й роздумує над значенням любові у житті. У цьому вірші ще збережено краплю надії, що дівчина повернеться до героя. Це простежується через застереження, які юнак дає їй.

            Анна Ахматова у перекладі зберігає таку тональність та головний мотив – мотив страждань молодого юнака за втраченим коханням.  Проте перекладач вносить певні корективи до цієї поезії. Насамперед – втрачено певні символи. В оригіналі у першому рядку звучить звернення «О зоре», що передає ставлення ліричного героя до дівчини – поклоніння, возвеличення, туга та велика любов. Зоря – символ чогось прекрасного та величного, тому одразу стає зрозуміло, що герой ще кохає та страждає. У перекладі це звертання, а відповідно й образ та символ, пропущене. Виникає відчуття, що юнак вже переболів своєю любов’ю і просто згадує про це у минулому часі. Тобто передано не біль в момент розставання, а спогади про цей біль, його констатація.

            Різні відтінки значення має образ бога: у Франка він «мстивий», а у А. Ахматової – «недобрый». Вона понизила негативне звучання цього образу, він перестає бути уособленням помсти, хоча й залишається жорстоким.

            Також відмінним є персоніфікований образ любові. У І. Франка вона чиста, тобто саме епітет передає її змістове наповнення. А. Ахматова відділила чистоту від любові, зробивши її самостійним образом «И, когда любви несмелой
Ты казнила чистоту», навіть метафорою – чистота любові.

            У третій строфі у перекладі з'являється синонім до слова життя – мрія ліричного героя, тобто життя і мрія стають однорідними додатками і конкретизують зміст сказанного. У І. Франка це поняття узагальнене – «все, чим в світі я жию», що може включати не лише життя та мрію, а й інші цінності.

            Привертає увага й перифраз до слова «кохання» – «Счастья собственного храм», що робить любов духовним поняттям, високим та інтимним, адже храм – це святість та чистота. В оригіналі звучить «щастя власного підклад», де «підклад» - діалектизм, використаний у значенні «основа». Тобто автор акцентує саме на фізичній основі, яка підтитримує людину, яка цінує кохання.

            У І строфі в оригіналі 20 слів, у перекладі – 17, що пов'язано із зникненням кількох понять. Так, у першому рядку, як вже було сказано, немає риторичного звертання. Натомість перекладач додає слово «никогда», що посилює емоції ліричного героя. У третьому рядку виникає певна невідповідність між поняттями – «горе» та «обида».        

І. Франко робить почуття героя гіперболізованими, оскільки зарад прирівнюється до смерті. А. Ахматова дещо пом'якшує цей стан і говорить просто про образу.

            Друга строфа перекладена досить близько до оригіналу, за винятком кількох нюансів. У першому рядку не збережено слово «дуже», яке увиразнює переживання юнака, підсилює їх. У перекладі цього немає, тому йде просто констатація страху.

У третій строфі в основі стоїть дія: «вбивала любов» - «казнила чистоту любви». Перекладач говорить, в першу чергу, про насміх над коханням, про той бруд, який принесла дівчина. А в оригіналі звучить яскраво думка про повне знищення кохання. До того ж, Іван Франко ще більше посилює трагедійність, додаючи дієприслівник «сміючись». Створюється картина, де обраниця ліричного героя постає стравжнім монстром, жорстоким та бездушним. У перекладі ця строфа має більш філософське осмислення всього, що відбулося, навіть можна сказати про абстрагованість ліричного героя.

У 4 строфі перші два рядки перекладено практично дослівно, не рахуючи образ, про який було згадано вище. Третій рядок має істотно різні образи, оскільки І. Франко говорить про життя, а А. Ахматова про долю. У перекладі з’являється нотка приреченості: людина лише думає, що щось вирішує, а насправді все відбувається за велінням долі. Також звертає на себе увагу слово «всякому», що перекладено як «нам». Відмінність у тому, що тут вже І. Франко узагальнює, робить певний філософський підсумок, а А. Ахматова конкретизує, вказує на окремих осіб.

Остання строфа стоїть найближче до оригіналу, навіть слів тут майже однакова кількість (18 в оригіналі, 17 у перекладі). Анна Ахматова використовує всі ті ж образи, що й І. Франко, але у 3 рядку сам порядок слів створює різні асоціації: «Только взмах один пером» - «От мов раз махнуть пером». Так, в оригіналі звучить припущення про те, що може статися в майбутньому. А в перекладі застереження, навіть прихована погроза.  

Анна Ахматова тонко відчула настрій цієї поезії та змогла передати яскраво основні образи та провідні думки. Проте є певні відмінності, які я б пояснила саме гендерним розподілом. І. Франко гіперболізує всі свої почуття та емоції, увіковічнює муки зрадженого юнака. Анна Ахматова дивиться на все більше з позиції мудрої жінки, яка ніби й говорить від імені юнака, проте простежується її філософський погляд на речі.

В оригіналі І. Франко використовує чотиристопний хорей, який є найбільш поширеним розміром в українській поезії. Переклад також написано чотиристопним хореєм, де як і в оригіналі трапляються ненаголошені склади, тому можна говорити про появу пірихованих рядків (рядки де є  пірихій – два короткі склади).